«Нова Ялта» і постріл у ногу в фіналі: що не так із прогнозом The Economist на 2027 рік
Аналітика | | 252 | Автор: Олена Зеленіна, Олександр Сидоренко (карикатура)

Карикатура Олександра Сидоренка.
Щороку наприкінці осені британський тижневик The Economist випускає свій легендарний спецпроєкт The World Ahead — глобальний альманах прогнозів на наступний рік, який настільною книгою лежить у кабінетах дипломатів, банкірів та міністрів по всьому світу.
У випуску на 2027 рік українсько-російську війну аналізує редактор відділу Росії Аркадій Островський у тексті з промовистою назвою «The Russia-Ukraine conflict will grind on» («Російсько-український конфлікт продовжить перемелювати»).

І найцікавіше в цій колонці — кричуща прірва між безжальною анатомією провалів Кремля, з якої автор починає, та дивним, майже капітулянтським висновком, яким він усе перекреслює наприкінці.
Кремль у глухому куті:
діагноз від The Economist
Більшу частину тексту Островський скрупульозно розвінчує міф про те, що час нібито грає на боці Москви.
Майже через двадцять років після своєї сумнозвісної мюнхенської промови 2007 року Володимир Путін досі марить «новим світовим порядком» та «новою Ялтою» — великим переділом планети на сфери впливу на трьох із Дональдом Трампом і Сі Цзіньпіном.
Навіть на московській виставці «християнських цінностей» російський диктатор зупиняється біля скульптури Сталіна, Рузвельта й Черчилля, пояснюючи дітям, як лідери найсильніших держав вирішують долю світу після війни.
Та The Economist влучно фіксує головну підміну: Ялта 1945 року була наслідком реальної воєнної перемоги, тоді як нинішня путінська «Ялта» — це відчайдушна спроба замінити дипломатичним торгом її повну відсутність.
Цифри й факти, які наводить видання, виглядають для Москви нищівно. Війна, що триває вже довше за Першу світову, коштувала Росії щонайменше 370 тисяч убитими та понад мільйон пораненими — більше, ніж будь-який конфлікт із 1945 року.
Лише за жовтень російська армія втратила 54 тисячі бійців (антирекорд із 2022-го), примудрившись при цьому ще й відступити на окремих ділянках. Захоплення всього Донбасу — завдання, поставлене ще на початку вторгнення — залишається нездійсненним, а шанси реалізувати його у 2027 році автор оцінює як мізерні.
Не маючи змоги зламати українську оборону на полі бою, Кремль переніс ставку на терор тилу та гібридну війну проти Європи.
Користуючись гострим дефіцитом українських перехоплювачів ППО, Москва намагається знищити тепло- й водопостачання великих міст, щоб зробити їх непридатними для життя і спровокувати нову хвилю біженців, яка підірве крихку політичну стабільність у ЄС.
Паралельно Росія нарощує диверсії в «сірій зоні» на території європейських країн, що допомагають українському ВПК — як-от історія з начиненим вибухівкою дроном, виявленим у Лейпцигу. Уся надія Путіна на 2027 рік тримається на зовнішніх «милицях»: ще двох роках президентства Трампа, виборах у Франції та війні в Ірані, яка підтримує високі ціни на нафту.
Водночас тил самої Росії стрімко тріщить. Запаси нафтогазової ренти перших трьох років війни вичерпано — тепер бійню фінансують прямим вичавлюванням грошей із населення та приватного бізнесу.
Економічне зростання зупинилося, виплати контрактникам ріжуть, а цілі макрорегіони — Урал, Сибір, російський південь — уже впали в рецесію. Старий «суспільний договір» Путіна з елітами та суспільством зламано, і тепер дефіцит ресурсів компенсують лише страхом: ФСБ остаточно перетворилася на головну політичну силу країни, а середній тюремний термін сягнув сталінських масштабів — 11 років.
Незрозумілий фінал:
як одне речення вбиває весь сенс
Здавалося б, після такої нищівної діагностики висновок очевидний: агресор видихається, блефує, веде диверсійну війну вже на території ЄС і тримається лише на терорі, тож Заходу достатньо закрити українське небо та дотиснути режим, поки він не звалився під вагою власної кризи.
Але саме тут виникає головне здивування. Наприкінці Островський раптом перекреслює всю попередню аргументацію однією фаталістичною фразою: «Ані Україна, ані Росія не можуть виграти війну на виснаження, яку він розв'язав. Обидві сторони програють».
У журналістиці діє залізне правило останнього абзацу: читач може забути статистику втрат чи деталі рецесії на Уралі, але саме фінальна точка задає вердикт, із яким він закриває номер. І цей фінал звучить як справжній постріл у ногу власному ж тексту.
Для втомленого західного виборця чи нерішучого політика у Вашингтоні чи Берліні формула «ніхто не може виграти» перетворюється на ідеальну індульгенцію для бездіяльності. Навіщо напружуватися, виділяти мільярди і ризикувати, якщо перемога все одно неможлива? Нехай і далі виснажують одне одного десь на сході Європи — нас це не стосується.
Так одна красиво закручена метафора знищує власні ж попередження автора про дрони в Лейпцигу та загрозу для всього континенту, підміняючи реальну причину затягування війни (дефіцит західної рішучості та зброї) якимось «неминучим законом природи».
Лобізм «заморозки» та інтереси бізнесменів-утікачів
Втім, така риторика дедалі менше схожа на звичайну наївність західного інтелектуала.
Надто вже синхронно ці тези збігаються з інформаційною кампанією цілої екосистеми російських «системних лібералів» та бізнесменів-утікачів на Заході — від ексчиновників на кшталт Альфреда Коха до підсанкційних олігархів.
Достатньо згадати недавній скандал навколо публікації в тому ж The Economist маніфесту російського мільярдера Андрія Мельниченка.
Про це «Громада» писала тут:
Квантовий Левіафан під обгорткою The Economist: як за нашими спинами готують «угоду» з Кремлем
Попри те, що олігарх прямим текстом шантажував Захід (вимагаючи визнати за Москвою право бомбити й захоплювати сусідів під загрозою остаточного союзу РФ із Китаєм), лондонські коментатори, включно з Островським, намагалися розгледіти в цьому «прагматичний голос системних еліт», із якими нібито можна домовлятися.
Інтерес цієї тусовки на Заході цілком прозорий: їм потрібна легалізація капіталів, зняття санкцій і повернення до звичного business as usual з «прагматичною» частиною російської верхівки.
А для цього західному істеблішменту необхідно нав'язати думку, що розгром Кремля неможливий, перемога України — утопія, а єдиний раціональний вихід — «заморозка» конфлікту й компроміс.
Саме цю тезу — свідомо чи через спільність лондонського середовища — респектабельна західна аналітика нерідко запаковує в обгортку «об'єктивного погляду».
І ціна такої двозначності надзвичайно висока. Адже The Economist — це не нішевий блог, а глобальна «консенсус-машина», на відміну від більш тверезих континентальних видань, які називають речі своїми іменами.
Коли світовий бренд у своєму прогнозі на 2027 рік ставить печатку «обидві сторони програють», він легітимізує страх західних еліт перед рішучими діями.
У підсумку в усьому гучному прогнозі The Economist на 2027 рік безперечною правдою залишається лише одне: війна справді не закінчиться сама по собі.
А от чи завершиться вона перемогою агресора, крахом кремлівського режиму, чи нескінченною руїною обох країн, — залежить зовсім не від фаталістичних афоризмів лондонських колумністів, а від того, чи наважиться Захід нарешті дати героїчної Україні інструменти для перелому.
Читайте також:
Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.
Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.

У фокусі нашої уваги — свіжа аналітика провідних медіа, приховані тренди міжнародної політики та чергові спроби маніпуляцій, які залишаються за лаштунками гучних заголовків.
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз