Повернення чи остаточний вихід: чи ризикує повоєнна Україна опинитися у порожній хаті?

Будівельні крани, нові мости, блискучі фасади та відроджені заводи — саме так більшість із нас уявляє омріяний день Перемоги. Ми звикли вимірювати майбутнє тоннами бетону та відсотками зростання ВВП. Але є одна тиха, майже непомітна розтяжка, на яку країна ризикує наступити одразу після завершення бойових дій.

А хто, власне, житиме в цих відбудованих містах? Хто ставатиме до верстатів, навчатиме дітей, заново відкриватиме кав’ярні та платитиме податки?

На сайті Інституту соціології НАН України оприлюднено фундаментальний науково-популярний матеріал кандидатки соціологічних наук Катерини Іващенко під промовистою назвою: «Міграційні настрої українців: довоєнні тенденції, сучасний стан та майбутні перспективи». І це дослідження — не просто суха статистика, а тривожне дзеркало, в яке нам варто зазирнути вже сьогодні.

Щоб зрозуміти масштаби нинішнього зламу, соціологи пропонують поглянути на траєкторію наших міграційних настроїв за понад три десятиліття незалежності.

Екологічна тривога 90-х: на світанку незалежності головним рушієм можливого переїзду люди називали... екологію. Наслідки Чорнобиля були надто свіжими. У 1994 році екологічний чинник як мотив переїзду вказував майже кожен п'ятий (19%).

Пошук роботи: з часом на передній план вийшла економіка. Якщо у 1994 році лише 7% українців розглядали переїзд заради нової праці, то у 2020-му — вже 23%. Переїзд став звичайним життєвим вибором, а не катастрофою.

Цивілізаційний розрив: змінилася й географія. У 1994 році виїхати до росії бажали 13% опитаних, а у 2020-му — лише 2%. Події 2014 року остаточно розвернули українців до європейського простору, що підтвердив безвіз у 2017 році. Напередодні великої війни (2021 рік) ЄС відвідували 45% українців.

Отже, напередодні повномасштабного вторгнення українське суспільство не стало суспільством масової еміграції, однак стало значно відкритішим до мобільності. Зростала частка людей, які розглядали можливість переїзду за кордон для роботи, навчання чи інших особистих причин, а також тих, хто вже мав досвід трудової міграції.

Протім, попри зростання мобільності, українське суспільство залишалося досить осілим. До 2020 року близько 60–65% громадян стабільно заявляли, що не хотіли б залишати своє постійне місце проживання.

Війна зламала цю константу вщент.

Сьогодні, після понад чотирьох років виснажливої війни, вимушена міграція перетворилася на глибоку соціальну трансформацію. У перші місяці 2022 року люди виїжджали з однією валізою й жили думкою про швидке повернення. Але час — невблаганний лікар і водночас хитрий розлучник.

У 2024 році рівень зайнятості серед працездатних українців у Польщі сягнув 78%, у Литві – 72%, у Великій Британії – 69%, а в Чехії, Данії, Естонії та Нідерландах також становив понад 60%.

Водночас значна частина працює нижче своєї кваліфікації: диплом, професійний досвід і соціальний статус, здобуті в Україні, не завжди конвертуються у відповідну позицію в новій країні.

Також, через тимчасовий статус захисту, значна частина українців, які виїхали після 2022 року, відчувають нестабільність своєї ситуації через труднощі у оренді житла, пошуку постійного працевлаштування, не говорячи вже про наслідки багаторічного розділення сімей.

Однак, тривалість перебування поступово змінює плани, у тому числі через «укорінення» в нових країнах молодшого покоління українців.

Діти, які виїжджали малюками, вже сформувалися в іншому мовному та культурному середовищі, знайшли шкільних друзів і планують майбутнє. Матері підтвердили дипломи, побудували кар'єру або відкрили власну справу.

Тимчасовий побут непомітно обріс комфортом та відчуттям прогнозованого завтра, тоді як повернення в Україну асоціюється з економічною нестабільністю та загрозою обстрілів.

За даними опитування Центру економічної стратегії, якщо наприкінці 2022 року про намір повернутися до України заявляли 74% опитаних українців за кордоном, то навесні 2023 року – 63%, на початку 2024 року – 53%, а наприкінці 2024 року – вже 43%. Водночас частка тих, хто точно планує повернутися, скоротилася більше ніж вдвічі – з 50% до 20%.

За оцінками, на які спирається кандидатка соціологічних наук Катерина Іващенко, ми маємо справу із трагічною динамікою: лише третина або половина українців за кордоном готові повернутися. Щодовше триває війна, то глибше це коріння вростає в європейський ґрунт.

І соціологи застерігають: скасування воєнного стану може спричинити другу хвилю виїзду — коли чоловіки вирушать до своїх родин, які вже зачекалися в Європі.

Найімовірніше, післявоєнна міграція буде значно різноманітнішою, ніж це можна уявити сьогодні.

Поряд із поверненням і остаточним неповерненням дедалі більшого поширення набуватимуть повторні переїзди, тимчасові повернення, життя між двома країнами, транскордонні родини, дистанційна робота та інші форми просторово розподіленого життя.

Уже сьогодні багато українців є транслокальними, – вони інтегруються у країнах перебування, але водночас зберігають тісні родинні, професійні, економічні та громадянські зв'язки з Україною.

Водночас, за сприятливого сценарію повоєнного відновлення, Україна може поступово перетворитися не лише на країну повернення власних громадян, а й на країну імміграції. Масового припливу нових мігрантів одразу після завершення війни очікувати навряд чи варто, однак у довшій перспективі відбудова економіки, дефіцит робочої сили та інтеграція до європейського простору можуть зробити Україну привабливою для іноземних працівників і тих, хто раніше виїхав.

Науковці Інституту соціології НАН України наголошують: боротьба за людський капітал стане для держави іспитом, не менш складним, ніж відсіч агресору. І виграти його сухими гаслами про «патріотизм» не вдасться.

Людина обирає серцем, але рішення приймає розумом. Щоб мільйони наших співвітчизників вирішили зв'язати своє майбутнє з Україною, держава має запропонувати чіткі відповіді:

• Безпека: відновлені домівки та захищене небо.

   

• Економічна гідність: робочі місця з конкурентною оплатою праці та можливість розвитку бізнесу.

   

• Справедливість: відчуття того, що держава цінує та захищає кожного громадянина.

Якщо ми не створимо цих умов уже зараз, не чекаючи на останній залп війни, ми ризикуємо відбудувати ідеальні порожні міста. А це розкіш, яку Україна просто не може собі дозволити.

Читайте також:

Суцільний Пунтленд: Трамп у кузові з котлетами, палаючий тил РФ та «Печерський суд» у Вашингтоні

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.