Приватизація минулого: коли пам’ятник стає заручником майбутнього

Приклад українського художника Ярослава Войцеховського— це клінічний випадок того, як один і той самий жест трактується протилежно залежно від географії суду.

В Одесі митець маркує пам’ятник радянському маршалу літерою «Z» (символом сучасної російської агресії) та закидає його м’ясом. Для нього це акт опору, вимога прибрати «маркери імперії» згідно з українським законодавством.

Для московського суду, який заочно засудив його до 5 років колонії, — це «осквернення символів воїнської слави».

Тут виникає головний етичний парадокс: держава, чиї снаряди сьогодні руйнують справжні пам’ятники Другої світової війни на українській землі, бере на себе роль глобального арбітра моралі.

Памʼятник Родіону Малиновському промаркували літерою Z.

Російська Феміда судить за «образу пам’яті», ігноруючи фізичне знищення цієї самої пам’яті власними ракетами.

Російська держдума йде далі, приймаючи закон про 3-5 років ув’язнення за «заперечення геноциду радянського народу». Автори ініціативи прямо пов’язують «захист правди» з «національною безпекою». Проте статистика невблаганна: кількість кримінальних справ за статтею «Реабілітація нацизму» сягнула рекорду саме у 2025 році.

Це свідчить про те, що історія в РФ стала релігією, де будь-який відступ від канону карається як єресь. Житель далекой Ухти (2000 км від кордону України, Республіка Комі) Владислав Вертинський, який отримав 3 роки колонії за напис «путлер карут» (де замість букви «р» кирилицею слід читати латинську P) на Вечному вогні, став жертвою саме цієї сакралізації.

Його вчинок — це політичне висловлювання, проте закон РФ кваліфікує його як «екстремізм» «пошкодження меморіалу». Коли політичний протест прирівнюють до святотатства, законність розчиняється в ідеології.

Тому правозахисний проект «Підтримка політв'язнів. Меморіал», керуючись міжнародними критеріями, вважає Владислава Вертинського політичним ув'язненим.

 В Україні процес інший, але не менш болісний. Демонтаж пам’ятника генералу Ватутіну в Києві або меморіалів у Львові та Рівному — це спроба розірвати пуповину з радянським минулим. 

Ще у жовтні 2014 року Український інститут національної пам'яті на чолі з Володимиром В'ятровичем включив Ватутіна до списку осіб, що були причетні до боротьби проти незалежності України.

Пам'ятник генералу армії СРСР Миколі Ватутіну в Маріїнському парку встановлений прямо над його могилою. Його не могли так довго демонтувати, бо мав статус пам'ятника на національного значення. Біля пам'ятника Ватутіну у 2014-2021 роках кілька разів відбувалися вербальні конфлікти між прихильниками і противниками його знесення. 

Плутанину вніс і Інститут національної пам'яті, спочатку вустами свого колишнього директора Дробовича (2019) оголошує, що пам'ятник Ватутіну не підлягає демонтажу, потім з'являється інформація, що погруддя та пам'ятники Ватутіну підлягають демонтажу, оскільки він командував військами, що придушували український визвольний рух. Зокрема, активна робота велася на Полтавщині.

Низка політиків виступали проти його знесення, згадуючи його роль у звільненні Києва від німецьких окупантів.

 Тут виникає ще один делікатний вузол: а де в цьому процесі реальний голос громади?

 Доля монумента часто вирішується в кабінетах, а не після широкої громадської дискусії чи міського опитування.

Замість широкої суспільної дискусії ми бачимо вольові рішення міських рад, які прагнуть "перевиконати план" із десовєтизації.

У результаті пам’ятник зникає не тому, що мешканці району висловилися "проти" нього на прозорому голосуванні, а тому, що він став незручним політичним баластом.

Ярослав Войцеховський. Своєрідний портрет на тлі сучасності.

Як вважає ізраїльський історик Костянтин Пахалюк, історія - це про розуміння та раціоналізацію, а не сакральність, повагу та інші ефемерні концепції, за якими проглядає авторитарне "заткнись і говори так, як я хочу".

Пам'ятник – це просто пам'ятник, купа металу, граніту та бетону, якій приписується символічне значення.

Його установка - це не збереження пам'яті, знищення - не знищення пам'яті. Не треба формою замінювати зміст,

- вважає історик..

На іншому кінці світу, в Уругваї, лежить 350-кілограмовий нацистський бронзовий орел зі свастикою, що був встановлений на кормі важкого крейсера "третього рейху" - "Адмірал граф Шпеє" ("Admiral Graf Spee").

Цей військовий корабель зазнав ушкоджень під час однієї з перших великих морських битв Другої світової війни у 1939 році і незабаром був затоплений командою неподалік уругвайського міста Монтевідео в затоці Ла-Плата (капітан судна, до речі, незабаром наклав на себе руки).

Орел пролежав на дні десятки років і став етичною головоломкою.

Спочатку знайдену скульптуру виставили у вестибюлі готелю в Монтевідео, приваблюючи тисячі відвідувачів.

Надходили повідомлення про людей, які відправляли нацистський салют або плювали на скульптуру, і через кілька тижнів втрутився уряд. Орла взяли під військову опіку у фортеці Серро, де він залишається й донині.

Що робити із проблемним артефактом? Питання залишається відкритим. 

 Що далі? Переплавити на голуба миру? Сховати в музеї (подібна скульптура, знята з будівлі в Берліні, виставлена в Імперському військовому музеї в Лондоні)? Зробити туристичним об'єктом?

На думку вашої оглядачки, «відповідними місцями» для нього був би музей або будь-який простір, який чітко забезпечує історичний контекст, що дозволяє людям правильно його зрозуміти… В іншому випадку його взагалі не слід виставляти.

Але уругвайська суперечка показує здорову реакцію суспільства на «важку спадщину».

Там не судять, там шукають спосіб деактивувати заряд ненависті, закладений у символі, не знищуючи історію, але й не поклоняючись їй.

Пам'ять — це не застиглий бетон. Це живий процес. Проблема виникає тоді, коли держава починає монополізувати право на скорботу і правду через кримінальні терміни.

Справжня мораль полягає не в охороні бронзових ідолів, а в повазі до людського життя тут і зараз.

Коли захист пам'ятників минулого для росіян стає виправданням для вбивства людей у сьогоденні — це не «збереження історії». Це її осквернення, за яке жоден суд, на жаль, поки не виніс вироку.

Коли в Україні історію переписують зверху, навіть із благими намірами, вона ризикує залишитися лише черговим адміністративним розпорядженням, а не глибоко осмисленим вибором громадян.

Читайте також:

Після 177 днів Пекла: Вовчанськ як мірило незламності проти кремлівської геометрії страху

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.